Олександр Петрович Довженко

 видатний український письменник, кінорежисер, кінодраматург, художник, класик світового кінематографу.

Олександр Петрович Довженко народився 10 вересня 1894 року на хуто­рі В’юнише Сосницького повіту на Чернігівщині в багатодітній селянській сім’ї. Навчався в школі у Сосниці, 1911 року вступив до Глухівського вчи­тельського інституту. В інститутські роки вперше познайомився з україн­ською літературою, яку студенти читали потай від викладачів. По закінченні інституту’ одержав призначення до Житомирської вищепочаткової школи. Після повалення російського самодержавства 1917 року переїхав до Києва, де вчителював й одночасно навчався на економічному факультеті Комерцій­ного інституту (його атестат не давав можливості вступати до інших вищих навчальннх закладів). У той же час став слухачем Українс ької академії мис­тецтв, яку так і не закінчив.

Під час громадянської війни в 1918-1919 роках Довженко воював в ар­мії Української Народної Республіки. 1919 рок\ він опинився в Житомирі, був заарештований більшовиками й відправлений до концтабору як «ворог робітничо-селянського уряду». Звільнився завдяки втручанню письменника В, Еллана-Блакнтного. Пізніше Довженко працював на різних посадах, пере­бував на дипломатичній службі у Варшаві й Берліні. IIa початку 20-х років він заявив про себе як талановитий художннк-кдрпкатурнст. Водночас удо­сконалював свою майстерність, майже рік навчався в мистецькій школі відо­мого німецького експресіоніста Віллі Гсккеля.

Влітку 1923 року Довженко звільнився з дипломатичної роботи іі оселив­ся в Харкові, тодішній статиці України. Там працював як художник-ілюстратор та карикатурист під псевдонімом Сашко. Був близький до мистецького об’єднання «Гарт», а після його розпаду став одним із засновників BAIUIJTh’.

Зацікавившись кінематографом, писав сценарії фільмів. 1926 року пере­їхав до Одеси, де влаштувався режисером на кінофабриці. Там вийшли перші фільми Довженка.

Серйозним успіхом став для нього фільм «Звеннгора» (1927), знятий за сценарієм Ю. Тютюнника та М. Йоганс.ена. Кожен наступний фільм До­вженка ставав помітною подією — «Арсенал» (1929), «Земля» (1930), «Іван» (1932). Найбільший міжнародний успіх завоював фільм «Земля», заборо­нений для показу в Радянському Союзі. У Венеції італійські кінематогра­фісти визнали Довженка «Гомером кіно», 1958 року па Всесвітній виставці в Брюсселі відомі кінознавці й кінокритики із 20 країн назвали «Землю» се­ред 12 найкращих фільмів усіх часів і народів.

Кінематографічна діяльність Довженка постійно зазнавала критики, йо­го звинувачували в «українському буржуазному націоналізмі». Він був зму­шений іти на компроміси з владою, зокрема 1932 року зняв фільм «Іван» про будівництво Дніпрогесу, однак і пігля цього переслідування не припинилися. Відчуваючи загрозу репресій, Довженко написав листа особисто Й. Сталіну з проханням «захистити його і допомогти творчо розвиватися». На замов­лення Сталіна режисер зняв стрічку «Аероград» про нове місто, що вирос­тає серед тундри. На вимогу радянського диктатора Довженко також знімає фільм «Щорс» (1939).

Із початком війни Довженко мусив евакуюватися до Ашгабаду, одержав звання полковника інтендантської служби. Не витримавши бездіяльності, він домігся нового призначення — став воєнним кореспондентом. Під вра­женням від побаченого на фронті 1942 року Довженко пише статтю «Укра­їна в огні», а пізніше сценарій фільму з однойменною назвою. За «Україну в огні» письменник зазнав нових переслідувань, його звинуватили в заохо­ченні українського патріотизму.

Останні роки життя Довженко провів у Москві, де зняв лише один пов­нометражний фільм «Мічурін» (1948). 1954 року він закінчив роботу над кі­ноповістю «Зачарована Десна», написав низку сценаріїв.

Помер Олександр Довженко 25 листопада 1956 року, похований у Мо­скві.

«У закорінені в національному — трагедія Довженкового життя: немож­ливість творити у вимушеному відірваині від свого народу, його поривання з московської чужини на Україну, безнастанна турбота, щоб народ не забув і “презрив» ного як недостойного сина…

Довженко умів побачити й пошанувати повноцінну людину у неповтор­ному й необмеженому вияві її індивідуальності. Більше того, у згоді з Ско­вородою він вважав, ідо кожен знаходить своє «еродноє” діло, і в цьому ділі він гідний пошани, незалежно від того, просте воно, як дядькове Самійлове косарство, чи високий дар поета, мислителя тошо. Головне дати кожному можливість виявити себе на повну міру, як дядько Самійло, який «коли його пустити з косою просто, він обкосив би всю земну кулю, аби тільки була до­бра трава та хліб і каша». А в мистецтві повна міра себевияву у неповторно­сті, не схожості на інших..».

Джерело: narodna-osvita.com.ua