«Спочатку було слово» (Біблія)
За традицією, 6 червня в нашій країні відзначають День журналіста.
«Красним дньом калєндаря» ця дата стала за часів президентства Кучми. Втім доводиться вона якраз на день народження поета Олександра Пушкіна, якого вважають одним із перших журналістів Російської імперії, а не України. І, здавалося, б що тут поганого – геній слова теж боровся з царем, таким собі Путіним тих років, захищав правду, і так далі.
Правда, виникає питання: невже, Леонід Данилович, не можна було «підігнати» дату, скажімо, до дня народження українського публіциста, письменника і істинного патріота Уласа Самчука? Та взагалі – невже мало в нас гідних людей цієї професії, які не загинули на дуелі?..
Але це – окрема тема. Сьогодні ж ми поговоримо про те, що з себе представляє сучасна українська журналістика, в якій, починаючи, напевне, з Георгія Гонгадзе, багато претендентів на звання справжніх героїв країни. Причому, якщо політики звикли приписувати всі перемоги в ім’я незалежності собі, то журналісти, яких разом із громадськими діячами за правдиве слово карали в першу чергу, як правило, залишалися і залишаються людьми скромними. Їх трибуна була – письмовий стіл, а зараз, як найчастіше й буває, — лава у сквері.
Пригадую, коли трохи більше двох років тому багато журналістів з небідних видань за свій рахунок виїжджали на Євромайдан до Києва. Ніколи не забути і тих, кого за це звільнили і тих, хто писав і чесно говорив про те, що насправді відбувалося в 2013-2014 роках.
Окреме слово – про журналістів-волонтерів, які збирали та возили «гуманітарку» на східний фронт. Наше місто в даній сфері по праву може вважатися передовим в країні. Десятки журналістів з Дніпра-Січеслава, серед яких до речі було багато дівчат і жінок, одягнених в бронежилети і каски їхали в саме пекло війни. І, повірте, щоб усіх їх перерахувати – формату статті явно недостатньо (ви ж так кажете?). Так що не ображайтеся: я навмисно не називаю нікого по іменах, адже гідних майстрів пера і волонтерів в одній особі в нашому місті дійсно багато. Честь їм і хвала, і наш уклін!
Відрадно думати й про те, що українська журналістика, яка до 2013 року була чітко розділена на два табори – тих, хто працює по совісті і тих, хто батрачить за гроші – тепер стала більш відповідальною, розбірливою. Будь-яку фальшиву статтю, провокацію і «замовлення» видно відразу. І нині тупа гонитва за гонораром вже не в пріоритеті. На перше місце виходить патріотизм, віра в націю і народ в цілому, бажання допомогти утопаючій в крові і розірваній на шматки країні. І цей факт, погодьтеся, не може не вселяти надію на краще майбутнє для України.
Безперечно, журналістам зараз живеться несолодко. В багатьох редакціях скорочення штатів, вакансій в ЗМІ з нормальними умовами роботи днем з вогнем не знайти, а їхати за кордон мити посуд з дипломом фахівця нікому не хочеться. Але, будемо вірити, що це тимчасові труднощі. А ті, хто зараз «з пером, як з багнетом», повернуться додому живими та здоровими.
Безумовно, коли ми пишемо про «другу найдавнішу» професію, не можна не згадати і про тих, хто, наплювавши на чесність і порядність, вміло продавався то одним, то іншим замовникам з полярно різних політичних структур. Нехай це залишиться на їх совісті. Їхні імена відомі, але бог їм суддя…
Мені ж хотілося б привітати кристально чистих людей з мас-медіа, які чесно можуть дивитися людям в очі. Зі святом, дорогі ви наші! Здоров’я вам та вашим рідним та колегам, міцних нервів, незмінних принципів і мирного неба над головою! Пам’ятайте, що словом можна вбити, тому дбайливо ставтеся до того, що ви робите для усіх нас цілодобово та без вихідних – на майданах, у лікарнях, в судах чи інших державних установах!
Слава Україні!
P.S.: Нічого особистого, тільки місто !